На початку 50-х років 20-го сторіччя дзеркальні камери були не вельми популярні. У ті часи в ходу були більше дальномірні, шкальні чи двохоб'єктивні камери. Звісно, ми говоримо про фотоапарати, розраховані на вузьку плівку. Явним недоліком перших дзеркалок було так зване залипаюче дзеркало, котре після спуску затвору залишалось у верхньому положенні, що унеможливлювало візування через видошукач. Щоб дзеркало повернулось в робоче положення потрібно було взвести затвор.
Але успіхи східних німців не давали спати японським інженерам, та і переваги дзеркальних камер з появою великої кількості змінної оптики ставали все більш очевидними. Інженери японської компанії Asahi Optical Ryohei Suzuki та Nobuyuki Yoshida сім місяців працювали над прототипом дзеркальної камери. У результаті їм вдалось побороти вищеописану болячку дзеркалок і розробити камеру з мигаючим дзеркалом. Механізм підйому-опускання дзеркала був механічно зблокований з кнопкою спуску, що не повністю вирішувало проблему, але уже суттєво покращувало комфорт роботи. Мушу зауважити, що для камер з курковим чи іншим схожим способом взведення затвору дана проблема є дещо надуманою. Все одно в процесі взведення затвору камеру потрібно відводити від ока і безперервне візування є неможливим.
Основним видошукачем Asahiflex була шахта з фокусувальним екраном, що знову ж таки було не дуже зручно в деяких випадках: фотоапарат потрібно тримати на рівні грудей, а зображення у видошукачі є дзеркальновідображеним зліва направо. Для полегшення візування зліва від шахти був закріплений паралаксний оптичний видошукач. Він дозволяв швидко компонувати кадр, але унеможливлював наведення об'єктива по віддалі. Тому видошукачі доводилось використовувати по черзі: спочатку навестись за допомогою шахти, а потім швидко відкадрувати через оптичний видошукач. Зауважу, що значна частина дальномірок грішила тим самим: спочатку дальномір, потім окремий видошукач.
